Головна » Статті » Мої статті

Сучасні підходи в навчанні і вихованні дітей з помірною та тяжкою інтелектуальною недостатністю.

Актуальність проблеми навчання, виховання та соціальної адаптації глибоко розумово відсталих зумовлена як різким погіршенням екологічної ситуації, так і загостренням економічної та соціальної кризи у світовому масштабі. Тенденція зростання чисельності дітей з відхиленнями в психофізичному розвитку властива не лише Україні, а й усім світовим державам. Тому огляд основних напрямів надання спеціалізованої допомоги зазначеній категорії дітей є актуальним завданням. Це також дозволить вибрати зі світового досвіду найприйнятніші для України форми організації навчання, виховання та реабілітації дітей із глибокими інтелектуальними порушеннями.  Дослідження показало, що пошук адекватної реабілітаційної системи освіти стосується всіх категорій осіб із психофізичними порушеннями, але в більшій мірі - дітей з глибокими порушеннями інтелектуального розвитку.       Ці діти, в силу специфіки свого дефекту є найменш пристосованими до звичних для України інституцій інтернатного типу системи Міністерства соціального захисту. Саме батьки цих дітей уникають віддавати їх на інтернатне утримання, про що свідчить багаторічний досвід роботи психолого-медико-педагогічних консультацій. Саме ця категорія дітей найчастіше залишається поза корекційною допомогою відповідних закладів.  Соціалізація дітей-імбецилів у різних країнах відрізняється і значною мірою залежить від завдань держави в галузі освіти осіб із недоліками розвитку, а також загальним рівнем розвитку економіки й культури, станом охорони здоров’я, існуванням традиційних методів роботи з особливими дітьми. За законами багатьох країн (Німеччина, Велика Британія, Швеція та ін.) всі глибоко розумово відсталі діти, або, як їх частіше називають у західних країнах «треновані», «здатні до просування», «напівзалежні», «недієздатні», у віці від 5-6 до 21 року повинні пройти в тій чи іншій формі відповідне навчання. Воно може бути організоване в різних формах: у спеціальних школах, денних центрах або інтернатних установах, залежно від вибору батьків цих дітей. Для прикладу розглянемо систему спеціалізованого навчання та виховання дітей з глибокими інтелектуальними порушеннями в тих країнах, у яких вона вже має певну історію. За законами більшості країн, усі діти зазначеної категорії вважаються навчуваними, мають право на освіту, що відповідає їх можливостям, та повинні її одержати у віці від 4 до 21 року. Навчання глибоко розумово відсталих дітей проводять у класах спеціальних шкіл, центрах реабілітації та розвитку і приватних школах. Ці діти можуть також знаходитись у спеціальних клініках, де вони живуть від народження до старості. Роботу із дітьми будують за спеціальною програмою, оригінальною в кожному закладі, яка включає в себе розділи, що відповідають певній меті виховання: сенсомоторний розвиток, соціальне тренування, самообслуговування, господарсько-побутова праця, музика, розвиток мови, письмо, рахування. Відповідно до кожного розділу програма визначає, які знання, практичні навички та правила повинні бути засвоєні. Наприклад, розділ «соціальне тренування» спрямований на виховання в імбецилів навичок поведінки в суспільстві, на підвищення рівня активності й комунікабельності. Діти вивчають правила дорожнього руху, тренуються в навичках суспільної поведінки, знайомляться з різними закладами свого міста, тобто засвоюють усе, що необхідне для самостійного проживання в подальшому житті. Заслуговує уваги й робота з дітьми-імбецилами в Голландії, де для них створені як великі багатоцільові заклади так і невеликі будинки на 20-30 осіб. Шкільний вік для глибоко розумово відсталих тут встановлений від 6 до 18 років. У складі великих багатопрофільних закладів існують школи-інтернати, майстерні, інвалідні будинки, навчально-виробничі комбінати. Багато з них є платними. їхні завдання - створення оптимальних умов для довгострокового догляду за вихованцями, їх лікуванням, а також вивчення можливостей навчання й соціального пристосування та реабілітації.   Для імбецилів, що проживають у сім’ях, відкрито центри денного перебування, в яких у дітей виробляють навички самообслуговування та елементарні практичні знання. Такі центри набувають значного поширення останнім часом по всіх західних країнах.  У спеціальні школи діти-імбецили вступають у 5-річному віці й навчаються чітко за індивідуальною програмою, яка розробляється вчителем та затверджується директором. У молодшому віці основна увага приділяється сенсорному розвитку та мовленнєвому, відпрацюванню навичок самообслуговування й різноманітним маніпулятивним діям з предметами. У старшому віці вони навчаються різним трудовим операціям (праця на пришкільному подвір’ї, картонажна справа та ін.). Особливе місце в програмі відводять виробленню соціальних норм поведінки. Хоча б раз на тиждень учитель виводить їх на навчальну екскурсію, де вони навчаються розпізнавати дорожні знаки, переходити дорогу, користуватися підземними переходами, міськими видами транспорту тощо. Їх вчать також виконувати нескладні доручення: вкинути лист до поштової скриньки, здати білизну до пральні, зробити мінімальні покупки. Тобто, усе навчання їх орієнтоване на максимальну адаптацію в суспільство. Пізніше, осіб у віці 16—18 років переводять із дитячих спеціальних закладів у денні центри перебування, де основна увага надається професійній підготовці. Оволодівши практичними вміннями й навичками, вони можуть залишатися працювати в майстернях при таких центрах, і при цьому жити вдома. Збереження постійного контакту з сім’єю вважається не лише важливим, а й обов’язковим.

         Частина даної категорії дітей з ускладненим дефектом утримується в психіатричних клініках, при яких є школа. Тут заняття проводять педагоги, психологи та соціальні працівники. Реабілітація в умовах клініки має деяку своєрідність: як і в школах, головним є формування звичок самообслуговування, розвиток моторики, засвоєння соціальних норм поведінки.

          У Німеччині глибоко розумово відсталі знаходяться в закритих закладах Міністерства соціального захисту або відвідують денні реабілітаційні центри, живучи в родині. Але німецькі інтернатні заклади не є цілком закритими: їх мешканці відвідують школи на рівні з іншими дітьми. Центри працюють як п’ятиденки, вчителі, як правило, повинні мати, окрім педагогічної, ще й дефектологічну освіту. У таких центрах, окрім корекційно-виховної, велику увагу приділяють діагностичній роботі.

          У всіх цих країнах розроблені державні програми для глибоко розумово відсталих дітей. У молодшому віці основну увагу приділяють самообслуговуванню, розвитку рухових та мовних навичок. У старшому віці головний акцент робиться на трудовій та соціальній адаптації. Щодо форм догляду, то діти з тяжкою інтелектуальною недостатністю знаходяться в будинках-інтернатах соціального забезпечення та охорони здоров’я, а з помірною - навчаються в спеціальних школах та класах при них. Таким чином, проведений огляд зарубіжного досвіду надання спеціалізованої допомоги дітям-імбецилам дає підстави зробити деякі узагальнення:

1. У більшості зарубіжних країн немає єдиної державної системи допомоги глибоко розумово відсталим дітям. Спеціальні заклади можуть бути державними, благодійними, приватними.

2. Залежно від конкретних соціальних обставин та стану дітей, батьки мають право вибирати будь-який заклад, що їх найбільше влаштовує: інтернатний, спеціальну школу, спеціалізований клас при звичайній школі, денний реабілітаційний центр або патронаж фахівця-дефектолога вдома.      

В інтернати зараховують розумово відсталих дітей, що не можуть відвідувати денних центрів через віддаленість проживання. Принцип відбору до інтернатів той же, що і до центрів. Можливі варіанти комбінованих закладів - суміщення інтернату та школи, що дає більший маневр сім’ям, які можуть іноді залишати дітей на вихідні як удома, так і в інтернатах, залежно від нагальних потреб родини. У будинках-інтернатах тривалого перебування перебувають вихованці з важкими порушеннями поведінки, що потребують постійного нагляду за ними. Тут також живуть діти-імбецили молодшого віку, котрі не можуть себе обслуговувати. Надалі, в міру засвоєння ними санітарно-гігієнічних навичок, вони можуть переводитися до денних центрів та інтернатів. Крім того, у будинки довготривалого перебування зараховують розумово відсталих, яких необхідно ізолювати від сім’ї через асоціальну поведінку батьків.   Досить широко практикується і приватний патронаж для дітей, що залишаються в сім’ях. До них регулярно приходять дефектолог та соціальний працівник, які працюють з ними за індивідуальною програмою, спільно з батьками.  Для дітей, що залишились поза сім’єю, призначають опікунів, які дбають про них за спеціальними корекційними програмами під керівництвом соціального працівника. Вони одержують від держави грошове відшкодування. Особливої популярності в західних країнах набувають фостерні сім’ї як альтернатива інституціональному утриманню імбецилів. Досвід здійснення раціональної системи допомоги дітям з помірною та тяжкою інтелектуальною недостатністю на альтернативній основі дає значний потенціал для їх подальшої інтеграції в суспільство, а також підстави для рекомендацій впровадження найкращих його зразків у вітчизняну систему реабілітації дітей-імбецилів.                                                                

      Вітчизняна система соціально-педагогічної реабілітації виражено розумово відсталих дітей, порівняно зі світовою, має деякі безумовно позитивні здобутки. Проте вона орієнтована здебільшого на єдину модель закритого закладу інтернатного типу, за якої дитина змушена тривалий час перебувати поза сім’єю з її широкими можливостями емоційно-корекційного впливу. Час показав,що така система резиденціонального підходу, коли переважну більшість осіб з аномаліями утримують у спеціальних закритих закладах, розташованих окремо від загальноосвітніх, не виправдовує свого основного призначення - сприяти якомога повнішій інтеграції вихованців у суспільство. Тривалий практичний досвід роботи вітчизняної мережі психолого-медико-педагогічних консультацій також свідчить про суттєву зміну ставлення батьків до традиційної системи надання допомоги цим дітям. Внаслідок нових гуманістичних тенденцій суспільства під час психолого-педагогічного вивчення дітей на ПМПК трапляються випадки, коли батьки категорично не хочуть віддавати своїх дітей з сім’ї до інтернатних закладів, де велика концентрація дітей з однотипними порушеннями, а навпаки - намагаються влаштувати їх недалеко від дому, щоб не позбавляти їх психологічного комфорту перебування в родині. Подальша розробка і впровадження в практику психолого-педагогічної підтримки дітей з глибокою інтелектуальною недостатністю матиме не лише теоретичну, а й суто практичну вагу. Таке дослідження є на часі і для фахівців, що працюють із зазначеною категорією дітей у державних закладах Міністерства соціального захисту, і у новостворюваних недержавних закладах, і в ПМПК, і для родин, що виховують таких дітей удома, оскільки всі вони мають сприяти соціальній адаптації та інтеграції дітей зі спеціальними потребами в суспільство.

Використані джерела:

  1. Бастун Н. А. Діти й молодь із розумовою недостатністю в Україні та в світі

                 // Соціальна політика і соціальна робота. -1997. - №2.

  1. Гаврилов О. В. Психолого-педагогічні умови формування соціальної поведінки глибоко розумово відсталих дітей // Автореферат дис. на здобуття ступеня канд. психол. наук. - К., 1998.
  2. Жук Т. В. Досвід допомоги дітям з глибокими інтелектуальними вадами //Наук-метод. зб. «Дидактичні та соціально-психологічні аспекти корекційної роботи у спецшколі». - К.: Науковий світ, Вип. 1. - 2000.


 

Консультант учитель-дефектолог

(олігофренопедагог)                                                                Сіроштан В.М.

Категорія: Мої статті | Додав: opmpc (13.02.2017)
Переглядів: 172 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: